"Барвінок" встилає життєвий шлях для дітей з особливими потребами.

В сучасному європейському світі панує тенденція гуманізації суспільства та рівності можливостей людей не залежно від їхніх інтелектуальних та психофізичних особливостей. Значна увага приділяється дітям з особливими потребами, адже талант чи здібності дитини можуть закладаються і розкритися в ранньому віці. Для цього була розроблена унікальна методика інклюзивної освіти. Проте в Україні новий підхід задіяний лише як експеримент в окремих навчальних закладах.

Батьки завжди вважають нас особливими та обдарованими. Проте кожен пам'ятає, як в шкільні часи будь-яка незвичайність або відмінність помічалася однокласники. Окуляри чи неправильна хода ставали об'єктом насмішок та гоніння. Але з часом все змінюється: ходити ми навчаємося, окуляри стають модними в дорослому житті. Проте не міняється відчуття, коли приводиш вже свою дитину в дитячий садок чи школу і бачиш хвору або на інвалідному візочку дитину. Здебільшого в таких ситуаціях батьки побоюються віддавати своє чадо в цей клас, адже хтось, "не такий", привертатиме більше уваги викладачів. Малеча в таких класах відчуває уважне ставлення до однокласників зі сторони батьків і вчителів. Так, зароджується ревність, презирство та агресія до "особливих".

В Європі вже давно перестали бути унікальними чи то "не такими" діти з тяжкими хворобами рухового слухового чи мовленнєвого апарату. Адже їхнє суспільство з цілковитим розумінням приймає таких людей і дозволяє їм повноцінно розвиватися та навчатися у дитсадках, школах і ВУЗ-ах. Виходом, що дозволив залучити таких людей в суспільне життя, стала широка практика інклюзивної освіти — комплексу заходів та послуг, що базуються на забезпеченні основного права дитини з особливими потребами на освіту та права навчатися за місцем проживання. Завдяки такій освіті кожен отримує рівні шанси мати повноцінне дитинство та обрати своє майбутнє. Для цього європейські країни створюють достатні матеріальні умові та прийняли ряд законів. Особливим став 2007 рік, коли 118 країн світу підписали Конвенцію ООН про права інвалідів. За рік до них долучилися ще 21 держава, серед яких і Україна.

Проте практика інклюзивної освіти в нашій країні розпочалася ще в 90-х роках на рівні експериментів в окремих навчальних закладах. Для широкого впровадження такої системи не вистачило законодавчої бази всередині країни, тож зараз існують тільки проекти законів та діяльність окремих фондів. Окрім цього гострою проблемою є нестача кадрів. Для таких шкіл в педагогічному колективі потрібно не лише викладачі, а й медики, реабілітологи, психологи та соціальні педагоги, потрібне устаткування відповідних кабінетів для роботи цих фахівців. А такі інновації не кожна школа може собі дозволити,бо фінансується в основному за кошти спонсорів та з кишені батьків. Держава виділяє на ці заклади такі кошти, як і на звичайні освітні установи. Тож в Києві діє всього до десятка таких шкіл та дитсадків. Серед них навчально-виховний комплекс (НВК) "Барвінок" - освітній заклад, що включає дитячий садок та початкову школу.

Програма інклюзивної освіти там діє понад вісім років. Установа почала функціонувати в 1988 році як дошкільний навчальний заклад. З 1995 по 2001рік дитсадок долучився до програми Всеукраїнського фонду "Крок за кроком" і став експериментальним майданчиком по запровадженню індивідуально-особистісного навчально-виховного процесу. А 1996 року установа була реорганізована в школу-дитсадок (ШДС). Через п'ять років заклад долучився до іншої програми Міністерства освіти та науки України — "Соціальна адаптація та інтеграція дітей з різними психофізичними можливостями". Саме в цей період ШДС запровадила нову для України форму інклюзивної освіти, яка передбачала випробування тематично-інтегрованого навчально-виховного процесу з дітьми дошкільного та молодшого шкільного віку. Програма дала позитивні результати в популяризації такої освіти серед батьків та дітей з особливими потребами. З 2008 року Міносвіти вирішило продовжити експеримент ще на 4 роки, і заклад отримав статус начально-виховного комплексу. Тож, сьогодні тут перебуває 250 дошкільнят та 100 школярів, серед яких 32 дитини офіційно визнані хворими. Кількість бажаючих тут навчатися перевищує кількість існуючих місць - на вересень наступного навчального року 262 дитини стоять на черзі на навчання в дитсадку.

В інтерв'ю директор і психолог НВК "Барвінок" Цапенко Єлизавета Федорівна розповіла про успіхи та особливості роботи інклюзивного закладу освіти :

—Чому постала необхідність продовження такого експерименту у вашому навчальному закладі?

— Експеримент вже пройшов за всіма періодами: дошкільна підготовка — від 3 до 6 років, початкова школа — від 6 до 10 років, а потім ще ясельний вік — від 1 до 3 років. Ми пройшли повністю цикл. Ті перші діти, які в нас починали навчання, вже перейшли до загальноосвітніх шкіл, а тому ми і Міністерство освіти хочемо мати повну картину того, як ці діти закінчать навчання.

Всі наші педагоги пройшли практику індивідуально-особистісного навчання, яке передбачає індивідуальний підхід до кожної дитини, створення умов для такої дитини. Тому перший етап роботи з фондом "Крок за кроком" — це була підготовка кадрів.

З 2001 року ми розпочали впровадження інклюзивної освіти. Але для нас цей експеримент не став проблемою, адже ми мали вже підготовлених фахівців. У виховному процесі проблема кадрів завжди була головною. Адже, коли приходить нова дуже хороша людина та освічений педагог, який не працював в подібних умовах, то йому досить важко це витримати. Тому, що існує специфіка створення середовища, своя специфіка в стосунках з дітьми, з родичами, з родичами. І треба зуміти самому влитися сюди для того, щоб створити умови дітям.

— В таких умовах Вам, певно, доводилося пояснювати колегам, як правильно знайти підхід до групи дітей та пояснити дітям їм, чому хтось з них має особливі потреби. Як часто доводилося працювати психологом, вести роз'яснювальну роботу для колег та шукати порозуміння?

Я не можу сказати, що це якийсь конкретний час. Це наше життя , це стиль життя всіх, хто тут працює. Найти порозуміння досить легко, адже ми так довго разом, що це не просто колеги, а однодумці. І до нас вже прийшли працювати наші перші випускники, які в нас колись виховувались. Ось, у нас соціальний психолог — Костенко Вікторія Петрівна — вихованка нашого дошкільного закладу, вихователь — Коломієць Анна Петрівна — теж вихованка нашого дошкільного закладу. І це не тільки вони. Це вже нормально і природно. Ми їх викохали тут, і вони тепер виховують інших дітей.

— Діти не можуть робити вибір, де навчатися , за них це роблять батьки. Дехто з них боїться віддавати дитину в подібний заклад, особливо, якщо вона має певні потреби через здоров'я. Як вам вдається переконати їх, що з їхніми дітьми буде все гаразд?

— Звісно, багато хто сприймає, що інклюзивне навчання — глибоке вивчення та обговорення проблеми цієї дитини, своєрідне копання в психіці дитини. Уявіть, що буде далі з цією дитиною...Але наша робота виходить з того, що краще для дитини. Ми робимо все, щоб цієї проблеми взагалі не було. Ми ж самі,дорослі, не любимо розповідати про свої хвороби і, щоб вісі це обговорювали. В такому випадку кожен звертається до спеціаліста, який нами опікуватиметься і будемо робити все, щоб вийти на нормальну ситуацію. Тому, в першу чергу, ми намагаємося дізнатися, які особливості цієї дитини. І потім відповідний фахівець працює з цією дитиною - медик, інструктор, психолог, спеціальний педагог чи логопед. І ми переконуємо, що це не буде винесено на загальне обговорення.

Ось, зараз в нас в другому класі двоє дітей, які ще з манюсіньких прийшли до нас. Це дві дівчинки, в яких туговухість другого ступеня. Для них потрібна спеціальна апаратура та догляд. Ми пройшли з ними довгий період, щоб цього не було помітно ні в спілкуванні між ними, ні з іншими оточуючими. Вони вчаться, як і всі діти по загальноосвітній програмі і отримують гарні результати. Ми знаємо, що для них є кращим — сидіти в центральному рядку для того, щоб краще бачити артикуляцію вчителя, щоб спілкування було ближчім. Ми всі особливі: в когось із зором проблеми, в когось із слуховою системою, але все це нормально, це норма життя в усьому світі. Це наше суспільство відстало від загальних принципів. Зараз ми нарешті поступово самі приходимо до норми.

Для нас це дуже багато щоденної праці, індивідуальної роботи, роботи в колективі. Самі ж батьки, коли приходять до нас в клас запитують: "А в чому тут проблема?" Проблема, як то кажуть, в мозку. Це стиль сприйняття життя і проблеми від нас залежить.

Якщо ми створимо умови для кожної дитини, то їй тут буде комфортно, і її родині буде добре. Вони захочуть прийти сюди і привести знайомих. Тому ми стали закладом відкритим для родини, хоч нам важче від цього, бо мусимо постійно бути зосередженими.

— Яким чином ви залучаєте родину до роботи з навчальним закладом?

— Ми для початку запрошуємо батьків, вони знайомляться з групою або з класом. Також влаштовуємо зустрічі з педагогами, як групові, так й індивідуальні. Ознайомлюємося з офіційними медичними показниками, щоб забезпечити медичну безпеку дитини — чи це фізичне навантаження, чи це якась особлива дієта потрібна, додаткове освітлення. Тому ніякого страху в батьків, що інші діти здорові чи нездорові не виникає.

— У вашому закладі працює ціла група фахівців, що такий догляд. Але проблеми бувають різні. Як вдається забезпечити належний догляд?

— В нас дуже сильний як фахівець педіатр — Бондаренко Лідія Андріївна. Вона і діагност, і цілитель від Бога, як то кажуть. До неї навіть ми завертаємося з власними проблемами, і вона завжди допоможе. В нас є 2 чудові медсестри, які працюють тут понад 20 років. Для цього експерименту держава пішла нам на зустріч, адже ми маємо в штаті психолога, логопеда і спеціального соціального педагога. А коли ми тільки починали роботу, то про це й мови не було. Я вважаю це здобутком нашого експерименту. Такі умови не кожна школа має. Тільки зараз такі посади з'являються в загальноосвітніх школах.

— Старші діти вже свідомо сприймають життя і можуть не тільки відчувати несправедливість чи справедливість, а й можуть це виражати. Яким чином Ви,як психолог, психолог забезпечуєте рівноправ'я? Це ж досить складно, наприклад, пояснити дитині чого її посадили на четверту парту, а іншу,через її потреби, на першу.

— Головне пояснення — створення мікроклімату. Ми починаємо привчати дитину з малесенького. В нас є правила співжиття, і діти самі їх складають — як нам діяти так, щоб всім подобалося. І вчитель має діяти так, як вони хочуть. Якщо якійсь дитині потрібно щось особливе, то вони самі це побачать, тоді ми приймаємо рішення — давайте допоможемо, щоб всім було добре. Найголовніше пояснити кожній дитині, що в кожного з нас є внутрішня свобода думок і дій. Вона може бути безмежна, а от зовні проявляється до того моменту, де починається свобода іншої особистості. Кожна дитина — це особистість, і доросла людина — це особистість. Коли починається повага до внутрішніх потреб іншої людини, тоді все вирішується дуже просто. Головне - це повага, бо любов в них і так закладена, вони й так одне одного люблять.

В нас була ситуація, коли ті дві дівчинки, про яких я згадувала, мали з однаковий діагноз, виховувалися в різних умовах: одна — в сім'ї здорових батьків, а інша — у мами з татом, що мали проблеми зі слухом. В останньому випадку середовище наклало психологічний негатив на ставлення дитини до життя. Батьки вчили свою донечку,що раз ти не чуєш, то тебе можуть образити і будь готова постояти з себе. Бо колись дано вони вже відчули негативний результат і несвідомо намагалися передати це дитині. І тільки робота з цими батьками дозволила виправити ситуацію та отримати позитивний результат.

— А що ви робите, коли дитина має невмотивовану агресивну поведінку чи відчуває образу на оточуючих?

— В нас бувають і такі ситуації. І це пов'язано з органічним пошкодженням мозку. Це не від дитини залежить і передбачити таку поведінку досить важко. В такому випадку роботи з родиною недостатньо, і ми звертаємося до спеціалістів. Звичайно, цьому можна запобігти. В такому випадку дуже важливо, коли відбулося включення такої дитини в соціум. Ми мали подібні моменти з аутичними дітьми. Залучення цих дітей було ще в дошкільний період, вони вливалася в навчальний процес і далі гарно навчалися. За ними можна ще спостерігати задуманість, вони можуть ходити наодинці. Проте ці дітки навчаються і працюють в колективі. Але буває, що батьки не хочуть визнавати аутизм, ховаються від проблеми, ховають дитину. Потім приводять її, коли вона доросла, але вже пізно... Хочеться їй допомогти, але не можемо. Така дитина, вже не розуміє, що робить.

— Ви якось до такої діяльності долучити інші школи або показати свій досвід в роботі з дітьми з особливими потребами?

— Так. Наші викладачі постійно просяться самі на різні семінари та освітні заходи. Вони навіть самі по понеділках між собою обговорюють все те нове, що дізналися. Так іде спільне навчання. Щодо ідеї інклюзивної освіти, то ми зробили навіть презентацію на всеукраїнському рівні.

Окрім цього ми беремо участь не в одному експерименті - "Християнська етика", проект що діє в межах Києва, беремо участь в проектах по логічному мисленню для дошкільнят - "Логіки Світу" . Будь-яке новітнє спрямування, яке приходить, воно завжди викликає бажання включатися в щось нове, що діє поруч. Ми створювали цей заклад як єдиний організм, світ думок, почуттів і дій . Коли дії спрямовані на єдине, то бажаний результат приходить сам по собі.